 |
 Естонськi поселення в
Криму були заснованi в 1861-1879 роках учасниками сектанського руху, очолюваного
ярвамаським селянином Ю. Лейнбергом. Незважаючи на релiгiйну оболонку,
цей рух по сутi був виявом класової боротьби селянства проти прибалтiйских
помiщикiв i духовенства. Про те, чому появилися естонцi в пiвденних губернiях,
майстерно описав їх земляк - видатний письменник Едуард Вiльде. "Не слiпий
порив, народжений брехливими обiцянками, змусив естонського селянина кинути
свої березовi гаї та ялиновi лiси, поля й луки, свої джерела i струмки,
гори й долини, з якими вiн був пов'язаний одвiчними узами, i змiнити їх
на сумнi засушливi степи схiдної i пiвденної Росiї. До цього його примусила
крiпаччина з усiма її страхiттями". Перше естонське село Самруки (тепер
Берегове) виникло поблизу Севастополя 1861 року. Згодом було засновано цiлий
ряд сiл у степовому Криму. Пiд час проведення Всесоюзного перепису населення
1926 року виявлено, що естонцi жили разом з iншими народами в Сирт-Каракчора
(тепер Гвардiйське Первомайського району), Кончи-Шавва (татар. - чорний
очерет, нинi с. Краснодарiвка), Учкуй-Тархан (тепер с. Колодєзноє Сiмферопольського
району) i невеликих населених пунктах Кият-Орка в Первомайському районi,
Джурчи-Перекопському, Кантуган i Бешарань бiля Севастополя.
У цих поселеннях i частково мiстах Криму
й до нинi живуть естонцi. Проте найкомпактнiше вони рзселенi в селi Краснодарiвка
Красногвардiйського району, де i проводились нашi дослiдження за питальниками
до "Регiонального iсторико-етнографiчного атласа України, Бiлорусiї i Молдавiї".
Село Краснодарiвка започаткувалося у 1826 р. вихiдцями з Тартуського, Ярвамаського
i частково Талiнського округiв. За даними препису 1959 р. в селi нараховувалось
436 естонцiв. їх саммоназва "естляне".
У першi роки преселення естонцi вимушенi
були жити в напiвзруйнованих землянках, якi лишили татари. За словами старожилiв,
багато будiвель, що збереглося, своїм конструктивним планом подiбнi до тих,
що були збудованi при заснуваннi села.
Типовим слiд вважати дiм м. Тальберг. Це
двокамерна будова, що складаеться з широких сiней, подiлених на двi частини:
сiни - (кода) i кухня - (кюек) i кiмнати (естуба), теж подiленої на двi
частини - зало i спальня (магамiзе туба). Очевидно, вiддiлення кухнi од
сiней сталося пiзнiше. Спочатку сiни в хатi виконували функцiю кухнi, i
весь цей комплекс називався кода. На кухнi завжди стояв стiл; це примiщення
служило воднораз i їдальнею. Iнколи в кухнi з протилежного боку були дверi.
Вустя ж печi зважди виходило в кухню, а в спальнi до неї прилягала пiч або
груба. Пiч будувалася квадратної форми, без лежанки. Димарi встановлювалися
на поперечних стiнах сiней. Для коптiння окороку i ковбас будували спецiальну
пiч - широкий кам'яний комин (сiньгi ахi). її мали лише заможнi, i знаходилася
вона на певнiй вiдстанi од хати. Останнiм часом на кухнях будуються лише
плити.
Вiдзначимо, що класове розшарування на
селi розпочалося з часу його заснування. Естонцi як казенi селяни дiставали
неоднаковi земельнi надiли та пiльги. За словами Е. Вiльде, подушний надiл,
що визначала казна, був рiзний од 12 до 50 десятин.
Трикамернi будiвлi мали найзаможнiшi. У
таких хатах через сiни знаходилися двi досить великi кiмнати. Одна з них
- перша кiмната (есiмене туба або саал) вважалася святковою, i в нiй нiколи
не жили. Цей звичай був досить поширеним на Українi й вiдомий iншим народам
(велика хата - в українцiв, гуляма кьшта - у болгар, каса маре - у молдаван
тощо), хоч, за словами iнформаторiв, естонцi почали видiляти святковi кiмнати
вже пiзнiше. В будинках бiдних селян, особдиво багатосiмейних, наприклад,
у А. Вiдермана (напркiнцi XIX ст.), вже не було святкової кiмнати. Обидвi
кiмнати завжди опалювали од сiней. Iнколи будiвлi мали вхiд з торцевого
боку, що пояснювалося подiлом житла мiж кiлькома сiм'ями.
Традицiйне планування житла в селi майже
не змiнилося. Дальший розвиток вiдбувався переважно в напрямку його модернiзацiї:
стiни й дах здiймалися вище, змiнювався матерiал покрiвлi, полiпшувалися
конструктивнi методи. Останнiм часом хати будують за типовими проектами.
На матерiалi, що використовувавя для будiвництва житла, не могли не позначитися
новi географiчнi умови, в яких опинилися естонцi. Стiни будували з так званого
бутового, не пиленого ракушняка (лiва - кiвi), завтовшки близько 80 см,
обмащували глиною i бiлили. Дах за формою був двосхилим. Висота його, на
вiдмiну вiд житла нiмецьких колонiстiв сусiднiх сiл, була нижчою од стiн.
Для конструювання даху мiж кам'яними причiлковими
стiнами клалася балка (ампальк), яка й утворювала гребiнь. У балку врубували
крокви, якi на повздовжнiх стiнах притискували з бокiв ракушняком. На поперечнi
до крокв дошки внатруску клали солому, яку потiм покривали землею й обмазували
глиною. У старих будинках обов'язково робили виступ покрiвлi без стовпцiв
до 30 см завширшки. Як покрiвля у 80-х роках широко побутувала черепиця
рiзних сортiв (марсельська, нiмецька тощо); її виробляли у сусiднiх селах.
Тепер її здебiльшого замiнюе шифер.
Цiкава лiтня кухня естонцiв (иуе кюiк).
Вона виконувала ряд функцiй. У кухнi були пiч i стiл, за яким обiдала сiм'я,
тобто служила кухня їдальнею. Одночасно в нiй мiстилася й лазня (саун).
Будували кухню дуже високою, без стелi. Лазня займала один кут, приблизно
чверть усiеї площi, i знаходилась в окремому примiщеннi, що прилягало до
довгої печi, розташованої у центрi. Плита лазнi, в яку вмонтовувався чавун
i парник з камiння, була з'єднана з пiччю. Таким чином, лазня опалювалася
фактично ззовнi.
Естонськi села, як i бiльшiсть сел пiвдня
пiзньоi колонiзацiї, характеризуються прямими вулицями з виходом на них
причiлкових стiн осель. Дверi орiєнтованi переважно "до сонця". Господарства,
як i ранiше, вiдокремлюються кам'яними загорожами, але тепер їх роблять
переважно не з "дикого", а пиленого камiння. В останнi роки поширилися брами.
Для естонцiв Криму не був характерний розпис
житла або офактурювання стiн. У нових будинках нерiдко фарбують стiни або
кути в блакитний колiр. Iнтер'єр житла досить скромний. "Червоний покут"
взагалi не iснував, оскiльки вiруючi естонцi в минулому вважалися лютеранами.
Багато переселенцiв на сво›й батькiвщинi
володiли мiськими професiями (теслi, столяри, дрiбнi ремiсники), жiнки займалися
ткацтвом, прядiнням. Переїхавши до Криму, вони часто-густо вимушенi були
змiнювати своi традицiйнi заняття. Тут їх основним заняттям стало землеробство.
На "незручних" безводних землях - сумiш чорнозему з суглинком - естонцi
вимушенi були вирощувати продукти харчування, бо кращi землi царський уряд
вiддав нiмецьким колонiстам. За розповiддю iнформаторiв, на нових мiсцях
рiс високий бур'ян, їх "нiколи не торкався плуг". Тому привезенi з пiвночi
серпи лишилися без дiла, їх замiнили коси.
Звичайно, в нових умовах естонцi значною
мiрою повиннi були використовувати таке землеробське знаряддя, яке побутувало
в сусiднiх народiв - українцiв, росiян, татар та iн. Спiльнiсть тут безперечна
як у комплексах землеробських знарядь, так i в методах ведення господарства.
Спочатку землю обробляли великим дерев'яним плугом (адер) з металевим лемiшем
(адра тера), в який запрягали близько п'яти пар волiв або коней. Про те,
якою важкою була праця, свiдчить той факт, що за день виорювали менше нiж
3/4 десятини землi. У 90-х роках з'явився сакiвський залiзний плуг; вживався
переважно однолемiшний, бо земля "була важкою". Згодом мiсцевi ковалi почали
робити плуги на зразок сакiвських, але бiльш практичнi до кримського грунту.
Борони (еке) спочатку практикували дерев'янi
з залiзними зубами, розташованими в шаховому порядку на каркасi прямокутної
форми. Далi (початок XX ст.) їх замiнили залiзнi з подiбною конструкцiєю.
Iнколи для боронування застосовували i примiтивнiшi знаряддя, наприклад,
гiлляки з дерев твердих порiд.
Серед ручних знарядь для обробки грунту
були саморобнi сапки трапецевидної форми, з'єднанi з держаком за допомогою
кiльця. На початку XX ст. грунт пiсля плугооранки роздрiбнювали i засiвали
за допомогою букерiв. Для збереження вологи в грунтi, що важливо в умовах
степового Криму, застосовувалися дерев'янi катки (пуу труль) з твердого
дерева. До застосування букерiв зерно засiвали вручну, з мiшка. Дозрiлi
хлiба довгий час косили косами з грабками (вiкат). Косарки з'явились пiзнiше
(нiiду мазiн) i вже перед першою свiтовою вiйною стали застосовувати снопов'язалки
(виху сидуя). Одначе, їх було небагато - лише по однiй на село. У перiод
колективiзацiї в колективних господарствах працювали сiножатки (уйна нiiду
мазiн). Проте коса ще й зараз побутуе у власних господарствах.
Граблi (реха) були залiзнi та дерев'янi.
Залiзними (рауд реха) користувались здебiльшого на городах, дерев'яними
(рууст реха) - для пiдгрiбання хлiбiв на полях, пiзнiше поширилися кiнськi
граблi (обузе реха). Вила (рууст харк) слугували здебiльшого дерев'янi 3,
5 i 7 рожковi. Пiсля того, як хлiба були зiбранi, їх молотили на токах (арман).
З цiєю метою застосовувався семигранчатий каток (труль), який запозичили
у татар. До появи молотарок (рехе пексу мазiн) зерновi обмолочували за допомогою
худоби в такий спосiб. До стовпа прив'язували пару коней, якi волокли кам'яний
каток спочатку в одному напрямку (це здебiльшого робив хлопчик), доки мотузок
не закрутиться, потiм - в iншому. Так повторювалося кiлька разiв, пiсля
чого дерев'яними вилами знiмали солому.
Пiзнiше з'явилися кiнськi молотарки з приводом,
а в кiнцi XIX ст. - першi паровi молотарки. Клунь, що характерно в цiлому
для пiвдня, тут не знали. Обмолочене зерно довго вiяли лопатами i савками.
Потiм з'явилися саморобнi вiялки (туулмазiн).
Сiльскогосподарськi продукти зберiгалися
у склепованих погребах (кельдер) зi схiдцями (трепiт). Яма погребу називалася
кельтаук. Млини (веськи) будувалися спочатку вiтрянi (туле веськи) двох
типiв. У одних обертався весь кожух, в iнших - лише дашок. В останньому
випадку робили кам'яний корпус. Млини будували росiйськi майстри. Жорна,
наприклад, привозили з Смоленщини. На початку XX ст. в селi з'явилися першi
паровi млини.
Якщо в Естонiї предки переселенцiв широко
займалися домашнiми промислами, пов'язаними з прядiнням, ткацтвом i обробкою
льону, що слугував для виготування одягу, то в Криму цi заняття швидко занепадають.
Про одяг (рийдет) преших естонських переселенцiв єлише окремi вiдомостi
в Е. Вiльде, який побував тут у 1905 роцi. Вiн, зокрема, згадував про чоловiкiв
у коротких до колiн штанах i панчохах, обмотаних навхрест мотузком од постолiв,
у чорних збiрчатих кафтанах з олов'яними гудзиками, якi густо насадженi
вiд комiра до пояса, у сорочках з грубого полотна, що доходили аж до колiн.
Їх пiдперезували поясом. Жiнки ходили у високих яйцеподiбних головних уборах,
у безбарвному одязi тощо.
Сучасне естонське населення, як показало
експедицiйне опитування, не пам'ятає одягу своїх предкiв, що переселилися
до Криму. Однак, всi вони твердять, що з дiда-прадiда широко застосовувалися
фабричнi матерiали й це призводило до швидкої змiни традицiйної форми. Наприкiнцi
XIX ст. жiночий костюм складався з сорочки (серк), спiдницi (сеелик), кофти,
фартуха (пиль), хустини (суурь рутик). Сорочки практикувались з рiзним фабричним
кроєм, без поперечного шва. Комiр (крає) був стоячий або вiдкладний, на
плечах - прошви або вставки прямокутної форми. Вирiз на шиї круглий або
квадратний. Лiтнi жiнки носили сорочки з рукавами до лiктя, молодi - без
рукавiв. Вишивок та iнших прикрас, як правило, не було, лише на подолi iнколи
нашивали мереживо (решельє). Спiдницi з фабричного матерiалу робили широкi,
сильно призiбранi. Вiдзначимо, що лише лiтнi естонки носили широкi саморобнi
спiдницi, якi в поясi стягувались мотузком. Такi спiдницi темного кольору
найчастiше носили взимку. Фартухи (пиль) шили з ситцю в 1 - 3 пiлки. В свята
естонки ходили в однокольорових фартухах, але це не святковий одяг, бо такого
не було, просто жiнки на урочистостi одягали щось бiльш нове. На початку
XX ст. серед молодi досить широко був розповсюджений сарафан. Дiвчата носили
косу, але на вiдмiну вiд сусiднiх народiв (болгар, молдаван, українцiв,
росiян), вона не звисала. Не користувалися естонки i стрiчками, вiнок слугував
лише на весiллi, пiсля чого одягався чепець (тану). З прикрас вiдомi лише
каблучки, брошки i, меншою мiрою, серги.
Ще рiдше зберiгся традицiйний чоловiчий
одяг. На початку XX ст. вiн становив однокольорову сорочку (серк) в двi
пiлки, а згодом "толстовик" - багатострочну зi вставками на плечах i вiдкладним
комiром, штани (пюксiт) фабричного виробництва, жилетку (весть). Верхнiй
одяг досить довго був саморобним. Це насамперед обшитий темним матерiалом
полушубок (казукас) - до колiн, без зборок з вiдкладним комiром i тулуп
- довгий до землi кожух з капюшоном. Останнього носили лише заможнi. Згодом
з'явилися фабричнi пальта. Верхнiй чоловiчий i жiночий одяг був однотипним.
Весiльний ритуал (пульмад) проходив досить
скромно. Свати (косят) були лише в окремих випадках. При виборi жениха або
нареченої вирiшальне значення завжди мала воля молодих. Весiлля починалося
в недiлю. Спочатку воно вiдбувалося у молодої (пруут), потiм - у молодого
(пейкмiс). Обрядiв, характерних для українцiв, i спецiальних весiльних страв
не було. На весiллi спiвали багато пiсень i танцювали. Свята в минулому
вiдзначались лише релiгiйнi (великдень, зеленi свята, храм). Тепер, поруч
з революцiйними i сучасними радянськими, вiдзначають, зокрема, Свято врожаю.
Протягом багатьох рокiв частина естонцiв
повернулася назад, вiдповiдний вiдсоток поселився у навколишнiх мiстах,
особливо у Сiмферополi, а на їх мiсцi з'явилося багато переселенцiв з українських
i росiйских областей. Тому етнiчний склад став бiльш мiшаним. Внаслiдок
цього колгосп в Береговому дiстав назву "Iнтернацiонал". Мешканцi села добре
володiють укра›нською, росiйською та естонською мовами. Почастiшали етнiчно
змiшанi шлюби. Ось типовий приклад. В Оскара Iвановича Торбека, мешканця
цього села, мати росiянка, батько естонець, а дружина - українка. Дiти ж,
як вiн сам жартома називає, за нацiональнiстю "кримськi".
Вiдзначимо також, що в сiм'ях естонцi переважно
говорять рдною мовою, але вживають багато українських або "трансформованих"
вiд них слiв: "чи", "спiвал", "хата" тощо.
Естонцi здавна славляться спiвучiстю, великою
любов'ю до пiснi. Часто влаштовуються спiвочi свята (лаулу пiду). Одно з
таких свят в с. Сирт- Каракчора зiбрало сотнi спiвакiв, якi приїхали навiть
з Естонiї. В свою чергу на спiвочi свята естонцi їздили в села Пiвнiчного
Кавказу, де також живуть їхнi земляки-переселенцi. Це характерний приклад
нацiональної традицiї. Популярнi серед естонцiв українськi, росiйськi та
iнших народiв пiснi. В свою чергу, поселенцi iнших нацiональностей виконують
естонськi пiснi ("Мяе отсас калью сейси", "Кас туннед маад мис Пейнск роннол")
i танцi ("Ка ера Яан", "Ойрох") тощо.
За роки Радянської влади значного пiднесення
набув матерiальний добробут i культурний рiвень естонського населення. На
гостиннiй українськiй землi естонцi стали повнокровними господарями, перетворюють
кримськi посушливi землi в родючий край.
Всеволод Наулко
ЛИТЕРАТУРА
- Эдуард Вильде. Пророк Малтсвет. - Таллинн, 1962. - С. 35, 631,686.
- Архив АН СССР (Ленинград), ф.135, оп.3.
- А.Nigol. Eesti asundused ja asupaigad Venemaal. - Tartu, 1918. - С. 62-63.
- С.А. Усов. Историко-экономические очерки Крыма. - Симферополь, 1925. - С. 54.
Источник публикации: "Народна творчiсть i етнографiя". - Nо. 5. -
Київ, 1970. - С. 38-42. |
